НАДЕЖДА - НАШ КОМПАС ЗЕМНОЙ...(консультации психолога он-лайн)

Пт, 29.03.2024, 13:34

Приветствую Вас Гость | RSS | Главная | Проза психолога Макаренко Наталии - Форум | Регистрация | Вход

[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
  • Страница 1 из 1
  • 1
Форум » Наше Творчество » Проза » Проза психолога Макаренко Наталии
Проза психолога Макаренко Наталии
OKДата: Вс, 20.02.2011, 20:21 | Сообщение # 1
Группа: Психологи-модераторы
Сообщений: 10
Репутация: 1
Статус: Offline
Авторські психотерапевтичні притчі про норму та патологію, психосоматику і про все на світі

Макаренко Наталия, психолог

Сообщение отредактировал OK - Вс, 20.02.2011, 20:21
 
OKДата: Вс, 20.02.2011, 20:28 | Сообщение # 2
Группа: Психологи-модераторы
Сообщений: 10
Репутация: 1
Статус: Offline
Темний Янгол
(замість саморефлексії)

...До мене сьогодні приходив Янгол. Крізь віяло вій на фоні примарно-сірого ранкового світла його постать вималювалася бурлескно-графічно: лискуче-темне тіло, гнучкі кінцівки і котячі очі на круглому обличчі. А, ну і, звичайно ж, - кольору вулканічного попелу крила.

- Ти хто? – моє запитання не відрізнялося особливою оригінальністю.
- Сірий Янгол. Або, якщо тобі так більше до вподоби, - Темний.
Його жовто-зелені очі, насмішкувато примружившись, спостерігали за моєю реакцією.
- Ти з пекла? – наївно припустила я.
- Хм, у пеклі, за моїми даними, янголів немає. Там лише безкрилі істоти.
- Але ж добрі ангели – білі, вони несуть благословенне світло. А ти не такий... – скептично закопиливши губи, я чекала на відповідь.
- О! Світло! Це так чудово! Ясний погожий день: щебечуть пташечки, духмяніють квіти, благословенне сонце щедро розливає своє проміння, люди почувають себе молодими, їх сповнює віра в те, що в цьому прекрасному сонцесяйному світі не місце злу, хворобам і проблемам. Радіймо!
Минає година, дві, десять – а сонце сяє, невмолимо сіючи своє благословення. На третій, ну максимум на п’ятий день змученим від безсоння людям хочеться лише одного: сховатися у найтемніший підвал, залізти під найтовстішу ковдру, аби не бачити цього огидного, настирного, безжального, всепроникного світила!!!
І, о диво! - настає ніч, що нарешті приносить стражденним спасенну прохолоду і темряву. На антрацитовому небі відсторонено-холодний місяць милосердно дозволяє кожному залишитися наодинці – із самими собою, своїми коханими, найріднішими, накидаючи на все суще вуаль воістину благословенного світла...

Ранкове проміння поступово наповнювало собою кімнату. Темний силует ставав все примарнішим, поки остаточно не розтанув у світанковій імлі.


Макаренко Наталия, психолог

Сообщение отредактировал OK - Вс, 20.02.2011, 20:38
 
OKДата: Вс, 20.02.2011, 20:31 | Сообщение # 3
Группа: Психологи-модераторы
Сообщений: 10
Репутация: 1
Статус: Offline
Притча про чотирьох подорожніх
В одному селі, що знаходилося неподалік надзвичайно високих і неймовірно прекрасних гір, жили четверо друзів. Разом вони грали в дитячі ігри, разом ходили до школи, разом слухали мудреця, який жив неподалік. Найбільше юнаків заворожила його розповідь про найвеличнішу з вершин, маківка якої губилася в небесах, а на її грудях селилися білі хмари.
„Той, хто пройде весь шлях, - розповів мудрець, - і підніметься на верхівку гори, стане всевладним, перед ним розкриються всі таємниці всесвіту, здійсняться будь-які бажання. Але дорога до гори зачарована, всі, хто проходив нею до кінця, в селище більше не поверталися, і що з ними трапилося, ніхто не знає”.
Замислилися юнаки, однак минув не один рік, поки вони, почувшись на силі і змужнівши, вирішили подолати цей шлях.
Найбільше говорив про необхідність не марнувати час і спромогтися на щось величне юнак на прізвисько Мудрагель. Однак якось так траплялось, що в його житті раз-по-раз з’являлись проблеми, через які він аж ніяк не міг розпочати „шлях боротьбі і звитяги”: то нежить перешкоджав, то погода підводила, то лиховісні знаки – чорний кіт чи жінка з порожніми відрами. Так ніколи Мудрагель і не вибрався за межі села.
Першим же наважився вирушити в нелегку путь найімпульсивніший із друзів. Вийшов він із селища рано-вранці, ще до схід сонця, пройшов досить великий відтинок шляху. Однак помітив, що сонце вже хилиться на захід, а йти до вершини ще дуже далеко. Сумнів закрався йому в душу, страх обвив серце холодною змією. Не був певен він в своїх силах, тож вирішив повернути назад, у селище, де все таке знайоме і рідне.
Третій із товаришів, найрішучіший, також вирішив помірятися силами із долею. Вранці подався він у далеку дорогу. Багато пройшов, але й багато ще залишалось попереду, коли почало сутеніти. „Не повернуся я додому, заночую біля оцього придорожнього каменя”, - вирішив молодий чоловік.
Приліг він на голу землю, незатишно йому стало, страшно. Зусібіч із темряви долинали дивні звуки, блищали очі. Ще мить – і дикі звірі накинулися на бідолаху. Ледве він зміг відбитися від невидимих почвар і дістатися додому.
Ніхто не вірив, що четвертому другу, найобачнішому і найтерплячішому, який зовсім не був схожий на героя, до снаги буде пройти весь шлях.
Та не переймався тим хлопець, бо головне, що сам він вірив у себе.
Вирушаючи у непросту дорогу, прихопив він клуночок з їжею і питвом, теплим одягом, наметом і всім, що може стати в пригоді.
Перед подорожжю гарненько виспався, а потім неквапом вирушив туди, де маячіла, заворожуючи своєю красою і таємничістю, непідкорена вершина.
Як сонце вже майже торкнулося землі, дістався юнак придорожнього каменя, розбив намет, розвів багаття, добре попоїв, а тоді під захистом вогню заснув міцним сном. І не страшні йому були дикі звірі і темні почвари. А коли сонце зазирнуло вранці у намет, бадьорий і впевнений у власних силах, він продовжив свій шлях...
Проте це вже зовсім інша історія.
[l]


Макаренко Наталия, психолог
 
OKДата: Вс, 20.02.2011, 20:32 | Сообщение # 4
Группа: Психологи-модераторы
Сообщений: 10
Репутация: 1
Статус: Offline
«Я бачив дивний сон.
Немов передо мною безмірна та пуста, і дика площина,
І я, прикований ланцем залізним, стою
під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я...»
(Іван Франко)

«Я на гору круту крем'яную...»
(Леся Українка)

«Мужність не запитує, чи висока скеля»
(Расул Гамзатов)

Десь далеко, за широкими степами, за глибокими морями та високими горами, жило дивне плем’я. Мешкало воно в долині, відгородженій від іншого світу гірським хребтом, найвищі вершини якого губилися в полоні кудлатих хмар.
У племені з покоління в покоління із вуст в вуста передавалися легенди про те, що там, аж ген - за горами, знаходиться інший, кращий світ, де панує мир і любов, кожному воздається за справами його і де не потрібно турбуватися про хліб насущний, а людина людині – друг, товариш і брат.
Тож кожен член цього дивного племені по досягненні семирічного віку (а за новими законами ради мудреців, то й з шести років) мав починати свій многотрудний шлях на одну із скель. У долині залишалися – або постійно, або тимчасово – лише вагітні жінки, маленькі діти, каліки і зовсім старі. Всі ж інші були заклопотані найважливішою справою в житті – карабканням вгору разом із тисячами своїх одноплемінників. (Хоча, слід зазначити, за багато сот літ тільки одиниці змогли потрапити в невідому Країну Здійснених Бажань...)
Кожен сам обирав свою скелю (звичайно, не без допомоги добрих і мудрих батьків чи наставників). Щоправда, деяким малюкам доводилося дуже довго роз’яснювати всю важливість і необхідність Першої Зарубки, що може привести – звичайно ж, найобдарованіших, найрозумніших, найосвіченіших і найнаполегливіших - до Досягнення Найвищої Вершини. Не могли збагнути дурненькі, навіщо їм залишати чудову долину, де жебонять кришталево чисті ручаї, петляючи поміж вікових дубів, де так тепло і привітно щоранку зустрічає їх сонечко, пестячи своїм промінням, і де можна бігати, бавитися досхочу, вдихаючи на повні груди первісно-прозоре повітря.
Одного разу настав час ще одній маленькій Людині обрати свій шлях. Та скільки не билися наставники, аби тонко натякнути дитині, що краще віддати перевагу пологому, комфортному схилу, де її зможуть підтримати інші пошуковувачі – колеги, товариші, родичі, - таку собі невисоку, затишну гірку, вперте маля вирішило обрати найкрутіший підйом. «Який сенс взагалі вирушати на підкорення гори – темної, холодної, непривітної, залишивши блаженні простори, де є все для щасливого і безпроблемного життя, - міркувала Людина, - якщо не прагнути пройти незвіданими дорогами, зустрітися з невідомим і пізнати незбагненне?».
...Сотні зарубок, криваві мозолі на руках, подряпини і синці – такими виявились здобутки першої половини шляху Людини. Знесилена, вона з тугою дивилась здалеку на соплемінників, які в цей час ходили один до одного в гості, дружили, плели інтриги, воювали, одружувалися, народжували дітей, досягали своїх безпечних вершин, де й почивали на лаврах, стаючи наставниками молодшому поколінню.
Сумнів огорнув печаллю Людину. Може, неправильну дорогу вона обрала, слід було прислухатися до мудрих порад і не ускладнювати собі життя?
Не було в зневіреної Людини сил продовжувати свій шлях, спустилася вона на землю – в долину, де не потрібно ні про що турбуватися, а лише насолоджуватися існуванням, вдихати на повні груди п’янке повітря і лікувати зранені тіло і душу. Вдень вона тішилася майже забутими відчуттями, а вночі... вночі їй снилася Скеля і майбутні зарубки. А ще – омріяна вершина і несподіване відчуття польоту... Зібравшись на силі, Людина вирішила продовжувати свій нелегкий путь.
...Все вище збиралася Людина, з кожною новою зарубкою її тіло сильніше здригалося від болю, а спину судомило, корчило, ніби в неї вгризався невідомий і лютий звір. Коли до вершини залишалося зовсім мало – може, з десяток гарних зарубок, - Людина зрозуміла, що не може рухатися від болю в спині. Згорблена, зламана, вона заповзла у невеличку темну вогку печеру і від безкінечного розпачу й безсилля заплакала – вперше в житті. Сльози пропалювали її впалі щоки, здавалося – остання волога виходила з цього змарнілого і висохлого тіла. І тоді Людина згадала сон, який бачила в долині, і вирішила зробити крок - останній - назустріч невідомому і незбагненному.
З останніх сил вона звелася на ноги і підійшла до краю печери. Озирнувшись навкруги, Людина завмерла, зачудована незвіданою красою величних, синіх від ранкового сонця піків і безмежного, безмежного, безмежного неба... Як зірковий спалах, її обличчя осяяла посмішка віри, безкінечної і безумовної, у немарність і цінність життя – і Людина ступила назустріч Вершині. У ту ж мить вона відчула, як біль відпустив, горб зник, розчинився, а тіло стало неймовірно легким, підтримане могутніми і прекрасними КРИЛАМИ.


Макаренко Наталия, психолог

Сообщение отредактировал OK - Вс, 20.02.2011, 20:34
 
Форум » Наше Творчество » Проза » Проза психолога Макаренко Наталии
  • Страница 1 из 1
  • 1
Поиск:

Новости сайта

100

Статистика

Форма входа

Поиск