Макаренко Наталія, психолог-консультант у методі позитивної психотерапії
"Дорогу осилит идущий" (Перші кроки до нової професії)
Я ніколи не хотіла бути психологом. У дитинстві, коли ще не знала про існування цієї шанованої професії і велимудрого слова, що її позначає, мене цікавили мотиви людських вчинків, інтригувала непослідовність дорослих і абсурдність поведінки дітей. Я відчувала себе інопланетянином, який вивчає аборигенів – їхні звичаї, моральні канони, поведінку, традиції – і намагається пристосуватися до навколишніх умов. Це було дуже нелегко, більшість з того, що я не могла збагнути, відчути, довелося вчитися розуміти – через аналіз і синтез. Саме тоді склалися перші концепції, теорії, гіпотези, аксіоми, правильність, чи то пак, дієвість яких перевіряла на практиці – експериментальним чином, ставлячи досліди на самій собі (переважно) й інших людях (інколи) і спостерігаючи за реакціями (прямо професор Франкештейн у дитинстві – J). І я навчилася бути такою, як всі. Принаймні, схожою на інших.
Не хотіла я бути психологом і коли обирала майбутню професію, просто не думала про те, що вивчення людей і допомогу їм у самоусвідомленні можна обрати за спеціальність. І взагалі, у вісімнадцять прагнула не замислюватися, не занурюватися у філософські глибини – хотілося нарешті просто жити, насолоджуючись молодістю і щастям. Проте, як то кажуть, не так сталося, як гадалося. Доля вирішила, що настав час засвоїти нові уроки - доволі жорстокі. На мене чекало сім років смертей – батька, сестри, тітки, дідуся… Онкологія.
Я й тоді не хотіла бути психологом, просто треба було якось виживати, опиратися цьому виру смертей, опікуватися і підтримувати своїх ближніх, щоб і їх не поглинула темна хвиля. Я не знала, що робити, у кого шукати поради. Як наслідок – депресія, професійне і емоційне вигорання. Було страшно – сил опиратися темряві ставало все менше, не лише психічних, але й фізичних. Не могла не те що працювати, а навіть сходити до магазину – це було великою проблемою. Мій інтелектуальний рівень знизився до рівня продвинутого гібона.
І тут я познайомилася з людиною, яка мене зрозуміла, бо відчувала світ, як я. Вона підтримала мене в один із найскрутніших моментів мого життя, порадила, як діяти, що робити. Дарма, що цієї людини уже не було на світі десь так років з п’ятдесят, я познайомилася з нею через її роботи. І, як не дивно, "Трансцендентальна функція", "Людина і її символи", "Нерозкрита самість", "До питання про підсвідомість", "Боротьба з тінню" та інші роботи К. Юнга не здалися мені, людині, яка не могла тоді розв’язати задачки для третього класу, ні складними, ні абстрактними.
Після ретельного штудіювання всіх праць швейцарського мислителя і аналізу своїх сновидінь, я ніби почала нове життя: змінила свій світогляд, ставлення до самої себе, пріоритети й цінності і – роботу.
Але й тоді я не збиралася ставати психологом. Навіть після того, як пройшла досить ґрунтовний тест в міському Центрі з профорієнтації і перепідготовки, який засвідчив, що мій особистісний профіль відповідає на 100% лише одній професії - професії психолога. Я пішла в ЗМІ. Працювала коректором, редактором. А до мене життя приводило людей, від яких відцуралися друзі і знайомі, прокляли батьки, які не могли самотужки знайти вихід. Зазвичай вони потребували простого розуміння, незасудження, прагнули поділитися наболілим, щоб їх просто хтось вислухав. І просили допомогти.
Саме тоді я зрозуміла, що не маю права помилитись у порадах. З одного боку, кожен має сам відповідати за своє життя і рішення, які він приймає. Але з іншого - я не можу відмовити у підтримці людині, яка стоїть перед життєво важливим вибором, залишити наодинці зі своєю проблемою.
І тоді я замислилась… Ні, я все ще не готова присвятити своє життя психології, але принаймні відчула потребу в отриманні фахових знань, бо наразі керуюся принципом, винайденим Гіппократом для цілителів - не тільки тіла, а й душ: «Не нашкодь!», - ні собі, ні іншим.
Проте я все ще не хочу занурюватися у морок людської психіки (я так довго там пробабралася!), заглиблюватися у темні закапелки підсвідомості. Я втомилася від концепцій, гіпотез, теорій, розумних слів і термінів. Хочу сприймати світ просто, без ускладнень, бо ж сказано: «Будьте як діти, і відкриється вам Царство Небесне».
Тож при виборі закладу для професійного навчання (а швидше, методу) я зупинилася на Українському інституті позитивної психотерапії (ППТ) та менеджменту . У ППТ мені насамперед імпонує бінокулярність методу, позитум-підхід, в основі якого - прийняття людини такою, як вона є.
Проте не можу сказати, що на перший модуль я прийшла з відкритою душею і ентузіазмом неофіта. Швидше, я знаходилась в позиції скептика, готового позбутися свого скептицизму. Як не дивно, на самому модулі зі мною стали відбуватися несподівані процеси: я була схожа на хорта, що взяв слід. Мені зовсім не хотілося їсти, я не відчувала втоми, погано засинала. Та й поведінка дещо змінилася: проблеми і комплекси, які я вважала проробленими і пережитими ще в підлітковому періоді, підняли голову, заявивши про своє існування. Довелося ніби знову зануритися в минуле, провідчувати, прийняти і адаптувати нові-старі змісти, трансформувати негатив в позитив (адже тепер я це вже вмію J) і знайти їм місце у своєму житті.
Викликала певну розгубленість і необхідність провести аж 8 консультацій. Звернулася до своїх знайомих з проханням допомогти мені в цьому. Попереджала про те, що поки мало що можу, порівнювала себе зі студентом-медиком, який закінчив лише перший курс, - очікуючи легких запитів і проблем. Проте натяки не допомогли. Довелося спілкуватися з онкохворою на тему страху смерті і невпевненості в необхідності життя, з жінкою на межі розлучення – про доцільність такого кроку і можливість нових стосунків у майбутньому, з колегою – про сексуальні домагання на роботі… Втішає той факт, що мені все ж вдалося не нашкодити: онкохвора, до якої повернувся обережний оптимізм, влаштувалася на престижну роботу, колега змогла знайти в собі ресурс змінити ситуацію, а жінка – жінка звільнилася від сумнівів і суму, озирнувшись і побачивши, що вона не одна у світі…
Процес пізнання складний, а самопізнання і поготів. Не хочу жорстко програмувати майбутнє, у тому числі й професійне, адже насамперед ціную свободу – свободу вибору своєї Дороги, яка в свою чергу вибирає людину. «Дорогу осилит идущий»…
|
